Ріад ас-Сольх

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ріад ас-Сольх
араб. رياض الصلح
Прапор
Прапор
16-й Прем'єр-міністр Лівану
25 вересня 1943 — 10 січня 1945
Попередник: Петро Трад
Наступник: Абдул Хамід Караме
Прапор
Прапор
20-й Прем'єр-міністр Лівану
14 грудня 1946 — 14 лютого 1951
Попередник: Сааді аль-Мунла
Наступник: Хуссейн аль-Уейні
 
Народження: 1894[1][2]
Сідон, Ліван
Смерть: 17 липня 1951(1951-07-17)[1]
Амман, Йорданія
Причина смерті: атентат
Країна: Ліван
Релігія: шиїти
Освіта: Паризький університет, Сорбонна і Collège Saint Joseph – Antourad
Партія: Committee of Union and Progressd
Батько: Reda Al Solhd
Шлюб: Fayza Al Jabirid
Діти: Leila Al Solhd, Mona Al Solhd і Lamia Al Solhd
Автограф:

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Ріад ас-Сольх (араб. رياض الصلح‎; 17 серпня 1894 — 17 липня 1951) — ліванський політик, перший прем'єр-міністр незалежного Лівану, загалом обіймав посаду голови уряду двічі.

Біографія

[ред. | ред. код]

Народився 1984 року в Сайді. Його сім'я належить до відомого сунітського південноліванського землевласницького роду[3][4]. Його батько, Реда ас-Сольх, відомий арабський націоналістичний лідер, був віцегубернатором Набатії та Сайди[5]. 1915 року Реду ас-Сольха османський суд засудив до заслання в Ізмір[5]. Пізніше він обіймав посаду губернатора Османської імперії в Салоніках[5]. Окрім того, він очолював міністерство закордонних справ в уряді эмира Фейсала в Дамаску[6].

Ріад ас-Сольх вивчав право й політологію в Сорбонні. Більшу частину своїх юнацьких років він провів у Стамбулі, позаяк його батько був депутатом парламенту Османської імперії[6].

Статуя Ріада ас-Сольха в центральному районі Бейрута

Ріад ас-Сольх обіймав посаду прем'єр-міністра Лівану двічі. Вперше йогому доручили сформувати уряд одразу ж після здобуття Ліваном незалежності 1943 року[7][8]. Сольх і Бішара ель-Хурі склали та втілили в листопаді 1943 року Національний пакт, чим створили офіційні рамки для кооперації різних конфесій у Лівані[9][10][11]. Національний пакт був неписаною джентльменською угодою[12]. Він установлював, що президент, прем'єр-міністр і спікер парламенту в Лівані мали представляти три основні конфесійні групи на основі перепису 1932 року, а саме християн-маронітів, мусульман-сунітів і мусульман-шиїтів відповідно[12]. Під час своєї першої каденції на посаді прем'єр-міністра Сольх також обіймав посаду міністра постачання та резервів від 3 липня 1944 до 9 січня 1945 року[13].

Сольх знов очолював уряд від 14 грудня 1946 до 14 лютого 1951 року[14], і знову за президентства ель-Хурі[15]. Прем'єр-міністр критикував короля Йорданії Абдаллу та відіграв значну роль у визнанні політичним комітетом Ліги арабських держав палестинського уряду[16].

Замах

[ред. | ред. код]

У березні 1950 року на Сольха було скоєно замах, в якому, однак, політик не постраждав[5][17]. Той замах скоїв член Сирійської соціальної націоналістичної партії[5].

Тим не менше, за кілька місяців після виходу у відставку з посади прем'єр-міністра, 17 липня 1951 року, його застрелили в амманському аеропорті «Марка» члени Сирійської соціальної націоналістичної партії[3][14]. Напад скоїли троє озброєних людей, які вбили ас-Сольха, помстившись йому за страту Антуна Саади, одного з засновників і лідерів партії[18][19][20].

Приватне життя

[ред. | ред. код]

Був одружений з Файзою аль-Ябірі та мав п'ятьох дочок і сина, Реду, який помер немовлям[5].

Його старша дочка, Алія (1935—2007), продовжувала справу свого батька з боротьби за вільний і безпечний Ліван. Вона пропагувала багату культурну спадщину своєї країни за кордоном.

Інші дочка, Лала Ламія (нар. 1937), стала дружиною марокканського принца Мулая Абдаллу, дядька короля Мохаммеда VI[21].

Муана ас-Сольх раніше була одружена з саудівським принцом Талалом бін Абдулазізом[22][23]. Вона є матір'ю Валіда ібн Талала[22][24].

Бахія Сольх аль-Асад одружена з Саїдом аль-Асадом, колишнім послом Лівану у Швейцарії та колишнім членом парламенту.

Його молодша дочка Лейла ас-Сольх була однією з двох перших жінок-міністрів у кабінеті Омара Караме[25].

Пам'ять

[ред. | ред. код]

Британський журналіст Патрік Сіл видав книжку «Боротьба за незалежність арабів» (2011), присвячену історії Близького Сходу від останніх років існування Османської імперії до 1950-их років, у якій зробив акцент на вплив постаті Сольха на здобуття незалежності Ліваном[6].

Площу в центрі Бейруту названо на честь Ріада ас-Сольха[26].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. а б Encyclopædia Britannica
  2. Bibliographie annuelle de l'histoire de FranceParis: Éd. du Centre national de la recherche scientifique, 1956. — ISSN 0067-6918; 2697-8733
  3. а б R. Hrair Dekmejian. Patterns of Political Leadership: Egypt, Israel, Lebanon. — SUNY Press, 1975. — С. 34. — ISBN 978-0-87395-291-0.
  4. Samir Khalaf. Lebanon's Predicament. — New York : Columbia University Press, 1987. — С. 91. Архівовано з джерела 12 листопада 2017
  5. а б в г д е Resolute fighter for freedom. gulfnews.com (англ.) .
  6. а б в Interview with Patrick Seale. The Global Dispatches (англ.) . Архів оригіналу за 22 листопад 2021. Процитовано 10 лютий 2022.
  7. Rulers of Lebanon. Jewish Virtual Library. Архів оригіналу за 19 серпень 2016. Процитовано 10 лютого 2022.
  8. Türedi, Almula. Lebanon: at the edge of another civil war // Perceptions. — С. 21—36. Архівовано з джерела 8 жовтня 2016. Процитовано 10 лютого 2022.
  9. Leila Tarazi Fawaz. An Occasion for War: Civil Conflict in Lebanon and Damascus in 1860. — University of California Press. — С. 222. — ISBN 978-0-520-08782-8.
  10. Philip G. Roeder; Donald S. Rothchild. Sustainable Peace: Power And Democracy After Civil Wars. — Cornell University Press. — ISBN 978-0-8014-8974-7.
  11. Hudson, Michael C. Democracy and Social Mobilization in Lebanese Politics. — . — Т. 1, № 2. — С. 245—263. Процитовано 10 лютого 2022.
  12. а б Vanessa E. Shields; Nicholas Baldwin. Beyond Settlement: Making Peace Last After Civil Conflict. — Associated University Presse, 2008. — ISBN 978-0-8386-4183-5.
  13. Former Ministers. Ministry of Economy and Trade. Архів оригіналу за 21 лютого 2013.
  14. а б Kamil Dib, «Warlords and Merchants, The Lebanese Business and Political Establishment», стор. 89
  15. Political leaders of Lebanon. Terra. Архів оригіналу за 8 червня 2003. {{cite web}}: Недійсний |deadlink=404 (довідка)
  16. Shlaim, Avi. The Rise and Fall of the All-Palestine Government in Gaza // Journal of Palestine Studies : journal. — Т. 20, № 1. — С. 37—53. Процитовано 10 лютого 2022.
  17. Knudsen, Are. Acquiescence to Assassinations in Post-Civil War Lebanon? // Mediterranean Politics : journal. — 2010. — Т. 15, № 1. — С. 1—23. — DOI:10.1080/13629391003644611. Процитовано 10 лютого 2022.
  18. Six major leaders killed in Lebanon since 1943. The Telegraph. 2 червня 1987. Архів оригіналу за 8 березня 2021. Процитовано 10 лютого 2022.
  19. Kliot, N. The Collapse of the Lebanese State. — . — Т. 23, № 1. Процитовано 10 лютого 2022.
  20. Tim Llewellyn. Spirit of the Phoenix: Beirut and the Story of Lebanon. — I.B. Tauris. — С. xiii. — ISBN 978-1-84511-735-1.
  21. Morocco Foreign Policy And Government Guide. — International Business Publications. — С. 84. — ISBN 978-0-7397-6000-0.
  22. а б Henderson, Simon (27 серпня 2010). The Billionaire Prince. Foreign Policy. Архів оригіналу за 13 жовтня 2012.
  23. Moubayed, Sami (1 лютого 2011). Lebanon cabinet: A tightrope act. Lebanon Wire. Архів оригіналу за 23 березня 2013. Процитовано 7 квітня 2013.
  24. Mamoun Fandy. (Un)civil War of Words: Media and Politics in the Arab World. — Greenwood Publishing Group, 2007. — С. 43. — ISBN 978-0-275-99393-1.
  25. Leila Al Solh (PDF). World Association of girl guides and girl scoutes. Архів оригіналу (PDF) за 2 квітня 2015. Процитовано 10 лютого 2022.
  26. The Killing Will Continue Until ,C*. Dar Al Hayat. 25 жовтня 2012. Архів оригіналу за 18 серпень 2016. Процитовано 10 лютого 2022.